вітер дитинства
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-білим диском стояв на підвіконні й наче усміхався до мене. І наша напівпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала іншою — затишнішою, кращою.
Мені від радості перехопило подих, коли я підніс до вуха трубку і почув рівне безперервне гудіння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не міг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубці клацнуло, і почувся голос:
— Слухаю!
— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.
— Здрастуйте! — чемно почулось у відповідь.— Вамкого?
— Вибачте... До побачення...— Я швидко поклав трубку і нервово загогокав: «Го-го-го!» Як гогокав, тікаючи з хлопцями з чужого саду при появі господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Біля телефону лежала пам'ятка, на ній було кілька телефонів: пожежна охорона — 01, міліція — 02, «швидка допомога»— 03...
Я набрав 01.
— Пожежна охорона,— почув я приємний жіночий голос.
— Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всі правила пожежної безпеки... До побачення...— і, знову відчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повісив трубку.
Потім я подзвонив у «швидку допомогу» і сказав, що почуваю себе добре, що всі у нас здорові, що турбуватися і присилати лікаря не треба.
Дзвонити в міліцію було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечі і, не сказавши ні слова, тихенько поклав трубку.
Більше дзвонити було нікуди. А так хотілося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумію, ви зневажливо усміхаєтесь. Звичайно!

Загадка старого клоуна

© В.З.Нестайко, 1982, текст
Изд. «Веселка», К. 1982